AFTERILOVAISK. “Ред”
“Для нас це було великою несподіванкою, хоча…
Він не міг це обійти стороною”.
Фото: Маркіян Лисейко
Харченко Євген, позивний “Ред”, батальйон “Донбас”
Мати (Харченко Наталя Олексіївна) : Мій син – Харченко Євген Борисович, позивний “Ред” – народився 1 лютого 1987 року, загинув 29 серпня 2014 року.
Я питала у нього, що таке «ред», тому, що я не знаю англійської. Чому “Ред”? Він відповів: «Тому, що коротко». Потім я дізналась, що це – червоний. Загалом він любив червоний колір. У нього був такий імідж: голубі рвані джинси, батистова біла сорочка і червоні мокасини.
Одне я знаю: йдучи на війну, він не збирався гинути. Для нас це (участь у бойових діях – ред.) було великою несподіванкою, хоча… Він не міг це обійти стороною. Був дуже активний, правильний для цього життя, дуже правильний. Його ім’я, Євгеній, перекладається, як Благородний. Це відповідає йому. Я вже думала: напевне, це я дала йому таку коротку долю, і дуже багато мамів над цим задумуються. Чому в дітей так складається? Десь щось відкладається? Десь щось передається.
Та чоловік сказав: «Ти його не взуєш в кімнатні тапочки, не прикуєш до батареї». Хоча я хотіла це зробити. Чесно кажу. У 2014-му.
Він легкий був у спілкуванні, вільний дуже в житті, як «кішка, яка гуляє сама по собі». В нашому районі він був дуже авторитетним хлопчиком. Нехай не краще за всіх вчився, але навколо нього завжди була команда. Команда, котра підвела. В момент, коли це сталося, всі прийшли і спитали: «А чому ви туди його пустили?».
Коли стоїть гроб, прийшли люди, дивляться на мене і питають: «А чому ви, тьотя Наташа, туди його відпустили?». А я кажу: «Ви, знаючи Женю, задаєте мені такі питання?Я його туди пустила, щоб ви тут стояли».
Він завжди був попереду. Борець за справедливість. І це було не завжди вигідно нам, і не завжди нам це подобалось. Ми хотіли, щоб він був спокійний, стабільний.
Батько (Харченко Борис Миколайович): Він дуже не любив насилля над меншою силою, коли давлять, дуже не любив. Він не любив несправедливість. Взагалі, був таким чоловіком, котрий народився раніше свого часу.
Мати: Він дорослий був, поведінкою дуже дорослий. Дуже спішив. Коли поступив в академію, то сказав: «Я поступлю, тому що тобі це, напевно, подобається, але мені це не подобається». Якраз вчився, коли сталась ця біда (війна – ред.), він взяв книги з топографії і військовій справи, нарив свій берет і сказав: «Я йду». Це було у 2014 році.
Брат (Андрій Харченко): Це був травень, коли ти йому подзвонила.
Батько: Він і комісію пройшов. Все сам робив, ну а потім поставив нас перед фактом.
Мати: Він прийшов з роботи. Ми дивились телевізор – про Крим. А він так став перед телевізором і каже: «А чого це так!?». І ось в мене таке відчуття, щось хлопнуло всередині. Потім племінник якось підказку дав: «А ви знаєте, що Женя там десь пробує?». Я кажу (другові “Реда” – ред.): «Антон, ми повинні якось його вмовити, пояснити». Але він все одно своє зробив. Він ходив в воєнкомат наш, Дарницький, не один раз, з Віталіком, другом його. Вони – однорічки, Віталік на день старший. І Женя пішов, а за пару тижнів повістка прийшла йому. Якщо б він дочекався повістки…
Віталік дочекався і пішов за повісткою. Відслужив і зараз служить. А Женя не дочекався цієї повістки, побіг добровольцем в батальйон «Донбас».
Прийшов, я у дворі вішала білизну. Заскочив, у нього завжди така летюча походка була. Я так дивлюсь і питаю: «Чому так рано з роботи?». Він: «Світло виключили. Сядь, поговорити треба». Мені вже все стало зрозуміло. Я кажу: «Не треба». І починаю плакати. Він каже: «Ви мене не розумієте. І не плачте, не вмовляйте. Це моє рішення.. Я піду прогуляюсь. Зустрінемось з друзями». А зустрівся тільки з одним, з Ярославом. Він для себе прийняв рішення, що йде туди (на війну – ред.) і, напевно, розумів відповідальність, яка лягає, і можливі наслідки. Вирішив з друзями ніби попрощатись, пива попити, але приїхав тільки один друг Ярослав, котрий до сих пір до нас приходит. А інші… “Чому ви його туди відпустили?”… Ну, відпустили.
Він як туди йде, повинен знати, що ми з ним, його надійний тил. Ми не прийняли його рішення для себе, в душі, ми його просто підтримали. Ми прийняли його позицію, як батьки. Коли він був в Петрівцях, я молитву вишивала червоними нитками і вшивала йому в штани і казала: «Ти все можеш втратити, але штани ти ж не загубиш, в штанах ти залишишся”. Але не був він тоді, напевно, в моїх штанах.
Він ще Антону (друг – ред.) говорив: «Мені так везе тут, так везе. От стільки бід з хлопцями. Я відчуваю вашу турботу, захист, що ви молитесь». Я кажу: «Антон, скажи йому, нехай прикусить язика, не треба такі речі говорити». Якщо б не було того “коридору”, він був би живий, розумієте?!
Батько: Звичайно, був би живий, тим паче що він підготовлений боєць. Я був на 100 відсотків впевнений, що він вийде з будь-яких ситуацій… Якби не цей “зелений коридор”… Вони всі, вся їхня група, були професіоналами, всі. Вони прекрасно знали, як вести бій, як тримати оборону.
Мати: “Сємьорка” (боєць с позивним “Сємьорка” – ред.), наш сусід, не знав, що Женя з Бортнич. Потім, як з полону вийшов, зайшов до нас: «Судячи з його поведінці, як Ред себе вів, я зрозумів, що він мене опікав, він знав…» А в Сємьорки син.
Ми перший час, півтора роки, взагалі не спілкувались ні з ким. Нас боялись. І зараз, напевно, бояться підійти, не знають, як нам допомогти. Деякі питають: «Як ви це пережили?» А хто сказав, що ми це пережили? Чи можна таке пережити? Я розумію, що вони нас не хочуть образити, але люди різні є.
Батько: Тоді коли виставка була, з 24-го канала до нас підходить журналістка і питає:«Ви щасливі, що вулицю назвали?» (на честь “Реда” — ред.). Я на них подивився: «Нууу даа… щастя».
Мати: У нас сусідка є, Женіна вчителька історії. Зустрічає мене якось: «У вас памятник – бамбєзний!». Я кажу: «Свєт, поміняємося?». Чи так ще кажуть: «У вас такі ворота! Так красиво, так яскраво!». А я їм: «Що вам заважає пофарбувати ворота?». А чому ми пофарбували ці ворота, ви знаєте?
Це було 24 серпня, я знала, що Женя повинен іти на ротацію, він подзвонив, був в Іловайську. Він в одинь день усім не дзвонив. То брату подзвонив, то одному, то іншому, то мені, чоловіку. Я знала, що він в Іловайську, але ми не розуміли, що це настільки серйозно. Не розуміли.
Батько: Він заспокоював. Я знав це. Я зібрав сумку їхати туди. У нас же Паша (позивний “Банні”, загинув під час виходу “зеленим” коридором — ред.) жив тиждень після поранення, я з ним здружився. Від нього можна було інформацію отримати. І значить дзвоню Жені. Женя: «Все в порядку!». Дзвоню Павлу. Павло так само каже. Домовились. Я кажу їм: «Хлопці, я їду, у вас там діла не важні». А вони: «Все у нас нормально». А Павло каже: «А чо ви будете їхати? Ми вже на Київ їхатимемо, роз’їдемось з вами. Не їдьте, тому що ми роз’їдемось». І сумка зібрана, і я сиджу, і вони мене вмовляють. Потом я Жені дзвоню: «Так, Женя, я щас їду». А він: «Батьку, ми їдем додому. Ти знаєш що, покрась ворота, щоб я приїхав, ворота були покрашені». Ну я, звісно, лишився. Я знав, що якщо я поїду, то він буде нервувати. А вже в такій ситуації не можна нервувати, потрібно правильно і зважено приймати рішення.
Мати: Ну, везли Женю (тіло “Реда” — ред.) з Дніпра, а ми фарбували ворота. Він приїхав і бачив, що ворота уже пофарбовані. Це було 20 вересня, 21-го хоронили його.
Батько: Коли йшов бій, говорять, Женя встав в повний зріст і стріляв з гранатомета. Пожежна машина (вони виїжджали на пожежній машині по “зеленому коридору”) їхала по полю, уявляєте, як трясло. Не може людина на ходу стояти на бочці і стріляти з гранатомета. А от він зміг.
Мати: Він зранку встав, рюкзак легенький, зубну щітку, пасту і пішов. Я кажу: «Що це було? Він що дійсно пішов?» Коли був в Петрівцях, кажу: «А чого це наша дитина там? У нього що, нікого нема?» Давайте одягати, взувати. Це наша дитина. Хоч каменем падай на ноги, прикуй його до батареї. Що я можу зробити? Ми прийняли його позицію…
Батько: Орла не можна закрити, він або взлітає або…
Мати: Андрій (брат – ред.) якось каже мені: «Поїхали до Жені». Ми приїхали, якась суєта, Женя вискочив, туди-сюди, потім сів в машину і так, не повертаючи голови: «Мама, сьогодні відправка». Це було 11 червня, і вони поїхали в цей день. І я починаю, як собачка скулити і на задньому сидінні з’їжджати, а він сидить, навіть голову не повернув, напевно відчував, каже: «Мама, не плач! Я повернусь».
Батько: Він прийняв рішення, коли стався Крим (мається на увазі анексія – ред.). Він казав: «Донбас – то єрунда, треба Крим звільняти». Я кажу: «Женя, так я піду, я ж служив, все в порядку». Він говорить: «Нє, я піду, потім прийду, а ти підеш, поміняємся». Ось так. Заміни не вийшло.
Допомога держави нам не треба. Тут треба, щоб допомога була війну закінчувати. Я вам покажу офіційні документи, що нам дали в Нацгвардії. Я усім показую, не хотів їхати за нагородою.
Мати: Колона рухалась в бік Донецька і попала під мінометний обстріл. А “Восьмий” (боєць з позивним “Восьмий – ред.) взагалі офіційно загинув місяць назад в липні.
Батько: Написано, що загинув, як їхав в машині в бік Донецька. Невідомі люди обстріляли. Невідомі! (Колона була обстріляна російськими військами – ред.). Свідків загибелі немає, все. Це офіційний документ, він з печатками. Все інше – то казки, можна говорити про що завгодно, оце, що ви збираєте – це не офіційно. А ось це офіційно, там 8 підполковників, полковників підписалися. Я оце всім показую, як влада відноситься до цієї трагедії…
Мати: Женя якось подзвонив і каже: «Там в госпіталі на Лук’янівці лежить Банні, друг мій». «…Мама, тільки не прикалуйся, він ображається, він не Баня, а “Банні”». Я ще тоді не розуміла, хто це такі “Банні”. Потім Антон привіз “Банні”. Стоїть два метра росту, в пластмасових шльопанцях, в шортах, футболці. Я підходжу і питаю: «Як тебе зовуть?». Він: «Банні». Я кажу: «Я не розумію цього». Він: «Батько і мати Павлом нарекли».
Він увесь час спав наверху у Женіній кімнаті: там прохолодно, інтернет ловить. З Пашою можна було говорити, як з телевізором. Важко що-небудь видавити. Я у нього питалась: «Мама знає?». «Знає». « Що знає? Що ти в мене, мама знає?». А то б я знала, що дитина після поранення знаходиться в чужій сім’ї, прибігла б, забрала.
Батько: Та розвідник. Хтось їхав з Житомира з відпустки (на Донбас – ред.). І він різко підірвався: «Їдемо». Так шви на ньому залишились.
Мати: 27 серпня ми були під адміністрацією Президента, ввечері під Міноборони. Як туди прорвалися, я зрозуміла, що їм ніхто допомагати не буде. Женя з Пашиного телефона смску прислав: «Все добре». А ввечері вже в 17:30, ми вдома були, він подзвонив. Там щось дуже шуміло, свистіло, він казав: «Мам, мам…». Антон просив його вийти: «Ти ж розвідник, виходь!» Він відповів, що не кине нікого: «Я потім жити з цим не зможу». Могли б вночі дати їм вихід, маленькими групами, могли би дати, правда?…
Батько: …Вийшли, вони б вийшли тоді по-любому. Могли виходити малими групами, так і виходять з оточення.
Мати: Мені Саша, “Дєд”, розказував про Женю. Епізод такий, не знаю, де це було, напевно, в Іловайську. “Ред” прийшов з розвідки, приніс п’ять пиріжків в жменці. А ми йому кажем: «Шо це ти приніс?». Він каже: «Бабулічка дала». Ми: «А чого так мало?». Він: «В неї більше борошна нема». Він тоді пішов, по всіх рюкзаках зібрав у хлопців все, що було їстівне, склав і поніс їй. Каже: «Це наші люди, це ж наші люди..»
AFTERILOVAISK є документальним проектом, спрямованим на збереження пам’яті про людей і трагічні події, які мали місце в серпні 2014 року поблизу міста Іловайськ Донецької області. 29 серпня 2017 року виповнилося три роки з дня розстрілу українських військових, які виходили з оточення “зеленим коридором”. Українська армія в “Іловайському котлі” зазнала найбільших втрат за всю свою історію.
Цей проект відповідає на запит українського суспільства на збереження правдивої інформації про ті події.
Будь-яке використання, копіювання, перепублікація матеріалів
(текст, фото, відео, аудіо) – тільки з письмового дозволу авторів проекту