Хорунжий Артем, позивний «Грек», батальйон “Донбас”, Київ 

До війни я був юристом. Не служив строкової служби і фактично ніякого стосунку до військової справи не мав. Але багато про це читав, ходив в походи. 

Якщо у твоїй країні війна, і ти здоровий чоловік, який вміє тримати зброю, то треба йти воювати

Я дуже не хотів потрапити на блок-пости. Хотів саме війни. І, в принципі, все, що я на війні побачив, не надто відрізнялося від того, що я від неї очікував. Рідні підтримали мене у рішенні, допомогали, відмовити мене було неможливо. 

З Іловайська ми виходили, як і всі, у колоні. Пам’ятаю, вранці у нас були проблеми з колесами, і ми трохи відстали від колони: відкручували одне колесо, ставили інше, відставали від усіх. Звичайно, у порівнянні з тими майбутніми проблемами, тепер це виглядає смішно. 

Як доїхали до Многопілля, вперше побачив, скільки нас є. В самому Іловайську нас було небагато. Ну, може, багато, але всіх одразу не бачив. В нас, виявляється, і гармати є, і танки… Пам’ятаю, це була така одна соковита пляма! 

Наступний важливий епізод – коли вже почали кидати міни. Ми усі пострибали в машини, була команда “Вперед”. Далі ти їдеш – і все, як у кіно. Ми їхали десь в середині колони. Все починає розриватися, перед тобою під небо злітають машини. В якийсь момент ми зупинились. Серед поля. Вивалились всі з машини, хто був. І переді мною поле незібраної кукурудзи. Стріляти було нікуди, бо все, що я бачив – це кукурудза і зліва, справа – палаючі машини. Потім ми вирішили, що треба їхати далі. В наш бус заскочило ще кілька людей. Стільки, як нас було в цій машині тоді, в нього ніколи не поміщалось. В якийсь момент цей бус прошило щось важке. Він був броньований і, ні 5,45, ні 7,62 (калібр куль — ред.) не пробило б те скло, яке воно пробило. Насправді, дуже дивно, що нікого не зачепило. Але мені насипало скла в око, це заважало цілу добу. Зрештою, це стало єдиним моїм ушкодженням за весь той нелегкий день. 

Ми мали з’їхати вбік, бо по дорозі їхати було неможливо. Попереду нас – палаючі машини. І ми застрягли, сіли на брюхо. Це був ніби чийсь поганий жарт. Але Валік, що сидів за кермом, витягнув нас. Машинка нас не підвела.

Ми їхали далі полем, доїхали до Червоносільського, висипались знову. І знову нічого не було зрозуміло. Попереду – просто хати, з них ніхто нікуди не стріляв. Бій йшов десь ліворуч, десь праворуч. І ми знову сіли в машину і проїхали скількись десятків метрів. Тут зупинились і розсіялись. І я загубив своїх. Фактично, нас була команда, з мого взводу, але, виявилось, всі взяли курс ліворуч, а я пішов праворуч. Ми були за декілька хат один від одного та знайшлися. Трохи згодом в нашу машину влучив танк і від неї нічого не залишилось. Мій перший номер – “Жора” (снайпер — ред.) ще встиг відпрацювати по декільком цілям.

Врешті-решт, це в якийсь момент закінчилось. І почалися безглузді, дурнуваті перемовини, які ми проводили з росіянами. Це було довго і нудно, без якогось продовження. Чому я кажу “з росіянами”? Бо вони не приховували, що є росіянами, декількох ми взяли в полон. Пару танкістів, пару десантників. І вони відверто сказали, що росіяни, регулярні війська, кадрові частини і т.п. Нікого, крім росіян, принаймні у нас в бою, не було. Тому в мене не виникає сумнівів щодо того, з ким саме ми воювали.

Чесно кажучи, важко зібрати все в хронології. Ми зв’язались з нашим командуванням, яке казало, що за нами їде колона. Це були фантастичні історії: що їде колона, що за нас домовились з ГШ РФ, що їде Червоний хрест, що їдуть якісь танки. Варіантів було багато. Але це ніяким чином не впливало на наше становище. 

Пам’ятаю, що нас спантеличувало біле маркування на їхній техніці, білі прапори. 
Наші розрахунки не завжди розуміли, чи можна по ним стріляти, бо там білий прапор висить!

Періодично бойові дії відновлювались. Врешті-решт, все стихло, можна було знайти мобільний зв’язок, якого майже не було в Іловайську. Тут можна було піднятися на дах якогось вцілілого будинку і подзвонити. Я подзвонив додому і сказав, що живий, все нормально, але що буде далі – незрозуміло. Мені подзвонив батько одного хлопця, який зі мною служив. І я йому сказав, що все нормально, все добре. В якийсь момент мені почало щось колоти під шоломом. Я його зняв і знайшов уламок. Він пробив мені шолом, але на все інше йому вже сил не вистачило. 

На момент спілкування з родичами усім вже було відомо, що відбувається щось жахливе, вже всі стояли на голові. Питання в тому, що в момент, коли ми виходили, телефони повимикали. А в момент, коли ми дзвонили, було ясно, що ми тут на 10 квадратних метрах. Ну може не 10, а на 100. Робити вигляд, що все ок, не було сенсу. 

Потім була ніч. До речі, це було таке літо, коли вдень була дика спека, а вночі холодно. Багато ночей того літа мені довелось провести десь в полях – чи по горло в багнюці, чи ще десь, і завжди було холодно. Була реально холодна ніч. Під кінець її ми змогли запалити вогнище, зігрітися і трохи поспати. 

На ранок продовжилися абсолютно безглузді переговори. Довго і нудно. Суть була така: росіяни хотіли, аби ми склали зброю і здались в полон. В нас же був зв’язок з нашим командуванням, і нам ніхто не казав: “Все, здавайтесь”. Нам сказали: “Окопуйтесь, організуйте оборону, до вас йде допомога”. Ніякої команди: «Здавайтесь!» не було. 

Тому ми якось тягнули гуму далі. Врешті-решт, вночі багато людей пішло. Мій безпосередній командир вирішив, що ми залишаємось з пораненими. У нас було дуже багато поранених і кидати їх ми не могли. Насправді, це потім виникли якісь питання до тих, хто пішов. Чесно кажучи, майже всі вони вийшли і це добре, що вийшли. Бо обміняти 100 чоловік насправді було легше, ніж обміняти 150. Може, у когось і залишився якийсь “осадочок”, але точно не в моєму серці. 

Скажу так: ніхто не був готовий до такої ситуації. Абсолютно ніхто. І нікого з нас не вчили, як виходити з такої ситуації. Якщо вдалося мінімізовані втрати, то воно, мабуть, і на краще. 

Врешті-решт російські десантники, здається комбат, пообіцяв нам і дав слово російського офіцера: “Хлопці, накрити вас тут всіх, ви ж розумієте, питання 10 хвилин. Ви, звичайно, можете загинути такими героями, проте є варіант, коли ви складаєте зброю. Не обов’язково її нам віддавати. Ви просто виходите без зброї. Ми садимо ваших поранених на машини, відвозимо до Червоного хреста, до ваших. Вони максимально швидко потрапляють до медиків. 

Всім вам ми обіцяємо, що ви також потрапите до ваших. Ніякого “ДНР”. До “ДНР” ми не маємо жодного стосунку, і ви до них ніяким чином не потрапите”. 
Ми на таке погодились.

Якби не було ключової фрази: «Ніякої “ДНР” не буде», ми б не погодились. Ми всі прекрасно уявляли, що таке бійцю батальйону “Донбас” потрапити в полон до “ДНР”. Ніхто не очікував, що з такого полону можна вибратись живим, не скаліченим. Власне, це врятувало багатьом десяткам наших поранених життя. Вони добрались до лікарні. 

Що стосується нас – ми провели ніч і ранок з росіянами. Розмовляли з ними. Були там люди, які казали: «Це все наша земля, до Львова, ми все захопимо». Був хлопець (росіянин — ред.), який казав, що від моєї роти не залишилось нікого, крім мене і ще пару хлопців, і я не знаю, як це пояснюватимуть у нас дома. Але потім приїхало “ДНР”. І ми потрапили в підвал Донецького СБУ. Описати свої враження, а ще й через три роки, майже неможливо. 

Треба сказати, що в той момент, коли ти розумієш, що отаке з тобою сталось, твоя підсвідомість закриває тебе таким собі захисним куполом. І все, що відбувається з тобою, наче якийсь фільм. І це утримує від божевілля. 

Полон. То була максимальна антисанітарія, яку я коли-небудь бачив у своєму житті. Там не працювала каналізація. І, здається, не лише у нас, а в цілому крилі цієї будівлі СБУ. Ніхто не міг полагодити каналізацію. В Донецьку не залишилося людей, які могли б полагодити каналізацію (сміється). Перший час ми ще ходили в туалет, який там був. А потім збирали все, що від нас залишалося (сміється), просто у відро, і там був якийсь дальній закуток, з дренажем, в який ми все виливали. Смерділо звідти дуже сильно. І від нас також. Чесно кажучи, майже за два місяці, які там пробув, я практично не мився. Тому що нас примусово виводили помитися. Але виводили в холодне приміщення, з холодною водою. І ясно, як божий день, що коли ти ще спиш на холодній підлозі, це може закінчитися запаленням легенів, яке ніхто лікувати не буде. І ти думаєш: “Та ну його”. І звикаєш. 

До нас в один з днів прийшла жінка-спостерігач. Це було місяці через 1,5 після того, як ми туди потрапили. Скоріше, хтось з ОБСЄ. В неї, звичайно, на обличчі був написаний жах, але вона ходила і дивилась на нас. Але як від неї пахло… Може від неї не пахло нічим. Але, здавалося, що пахне набором парфумів, ягідного саду (сміється). Це був просто неймовірний шлейф, який за нею тягнувся. 

Ми жили у підвалах, класичних радянських бомбосховищах. Ми усі там не поміщалися. Перші кілька днів я спав на ліжку, ще з чотирма полоненими. Чесно кажучи, сон не брав: незручно, хтось постійно на тебе навалюється. І якщо засинаєш хвилин на 40 – це за щастя. Потім ми почали якось облаштовуватися, бо приміщення було немаленьке, але і нас було не мало. Знімали двері, лягали на підлогу і на ці двері. Якісь картонки знаходили. Якісь стільці, і на них люди сідали. Перший тиждень зі сном було просто пекло. Пару раз на ніч до нас постійно заходили. Це були безкінечні розмови, безкінечні залякування. Що стосується їжі, то нам давали на 100 чоловік 10 тарілок і 10 ложок. І ми реально були дуже голодні. Сподіваюсь, що більше ніколи не доведеться пережити відчуття такого голоду, це реально страшно. 

Я розумію, що могло бути і гірше. Нас годували двічі на день – це була каша зі шматком хліба. Я з радістю їв перлову кашу. З радістю! Сподіваюсь, що ніщо мене більше не змусить її їсти, але тоді їв з радістю.

Іноді давали якийсь суп, в який наливали трохи керосину для смаку. Але ми все одно їли

Оскільки їжі було мало, всі були голодні, злі, знервовані, залякані. Це був такий бульйон з емоцій. Іноді люди сварились. Хто перший, хто другий, хто третій. Треба віддати належне – ми дуже швидко познімали плафони з-під стелі і почали в них наливати їжу і це пришвидшило прийом їжі. Потім ми поділились на десятки і на чергу. Це була якась внормована черга і підстави для сварок припинились. Насправді, ми там зробили собі і шахи, і з-під пачок для сигарет люди зробили собі карти і грали в преферанс. Певну кількість людей почали виводити на прибирання чи переставляння меблів, чи викидання меблів. В тому будинку СБУ такий хаос був. 

У нас почали з’являтися в підвалі газети і книги. І це був найбільший скарб. Пам’ятаю, мені потрапив журнал «Отдохни» і я його перечитав весь, навіть гороскоп. Останній рядок вказував на те, що випусковим редактором була моя подруга. І в цьому підвалі, чорт знає де, чорт знає як – прочитати її ім’я чомусь було так приємно. Настрій сильно підняло тоді. 

Нас також водили на роботи. В самому Донецьку мене водили копати вигрібну яму, бо ж каналізації не було, а всім цим людям треба було кудись ходити в туалет. Пару разів якийсь мотлох перетаскував з місця на місце. І все. А потім нас відправили відновлювати Іловайськ. І от там я навчився покривати дах шифером, встановлювати вікна, розбирати завали. 

Одяг нам давали. В перший день чи в другий-третій, в Іловайську, нам дали зимовий одяг (вийшов з полону взимку, а потрапив – влітку – ред). Там же велика залізнична станція і великий склад. Потім одяг періодично давав хтось з місцевих. Виглядали ми жалюгідно. Але нам було нормально, тепло. Не тепло було тільки в підвалі. Особливо спершу. Ми по чотири комплекти на себе одягали і ставало трохи тепліше. Власне, свій кітель я виміняв на кілограм цукру. В нас було багато мужиків. Реально, вони були старші, у когось було хворе серце, у когось ще щось, їжі не вистачало. І ми їх підгодовували цукром. 

Місцеві в Іловайську ставилися до нас дуже по-різному: від прокльонів і намагання вдарити до тихого шепоту: «Ми вас, хлопці, любимо і дуже чекаємо, що ви повернетесь». Було багато історій. 

Наприклад, в тій же школі, в якій ми відбудовували дах і все інше, спочатку до нас ставилися погано. Але ми провели з ними 1,5 місяці, і вони побачили, що ми нормальні люди, почали ставитися вже добре. Коли ми їхали, майже як рідні розлучались. Воно і не дивно, там працювали жіночки. Від Чопа до Владивостока ці жіночки в музичних школах і бібліотеках, в принципі, однакові. Це звичайні люди. І коли вони бачать нормальних чоловіків, які ремонтують їм дах, допомагають відремонтувати піаніно, ще щось, то вони, звичайно, будуть нормально ставитись. 

Але, насправді, сам полон – це був тихий жах. Кожен день когось били, ламали людям кістки. Ніхто не знав, коли це все закінчиться. Ти весь час підвішений на гачку, що, може, нас завтра обміняють. А, може, післязавтра. Ходили якісь абсолютно фантастичні плітки. Нас періодично хотіли відправити копати щось під аеропорт. Наша будівля ж недалеко від аеропорту. Постійно гриміла арта, і нас весь час гризло, що там же повинні бути ми! Мене точно гризло, що я мав бути там, а не тут. 

Росіяни до нас ставилися, в принципі, нормально. Нас ніхто не бив, нічого такого не відбувалось. Насправді, росіяни теж були перелякані. Вони прямо казали вголос: «Братани, ми самі тут очкуєм». Це їхні слова. 

Що стосується “днрівців”, тут також була широка палітра – від повних звірів до цілком нормальних людей. Були люди, яким просто подобалося когось бити. Були такі, які свої власні емоції зривали на нас. Загалом, це були дурні, малоосвічені і агресивні люди. І коли дурному, малоосвіченому і агресивному потрапляє до рук можливість когось вдарити чи в когось стрільнути, виходить сумна історія. 

Допитували нас як “днрівці”, так і росіяни. На допитах були ФСБшники. Насправді, до моєї персони в них було мало інтересу. В мене не було ніяких фотографій, мій фейсбук закрили мої друзі, зі мною не було ніяких інтерв’ю. Це людям, яких знаходили на якихось фотографіях чи в інтерв’ю, перепадало дуже сильно. Мені з цим пощастило. І тут я маю завдячувати моєму першому номеру, який ще в Петрівцях мені сказав: “Ти не обов’язково маєш ходити в балаклаві, але маєш бути непомітним”. І, власне, я і моя сім’я вдячні йому, що звідти вийшов з двома руками і ногами і зі мною все нормально.

Чотири місяці нам розповідали, що нами ніхто не цікавиться. Багатьом це тисло на голову. Але не мені, бо я знав, хто мої батьки, точніше мама (сміється). Я знав, що вона переверне весь світ, щоб нас звідти витягнути. Мушу сказати, що на першому допиті в Донецьку мені дали подзвонити. Я дуже сумнівався, чи мені варто набирати, чи вони потім не захочуть щось від неї, але вирішив, що дати знати, що зі мною все гаразд, це корисніше, ніж якимось чином ховати від сєпарів телефон моєї мами. Тому я набрав, сказав, що я в Донецьку, що я живий, руки-ноги цілі. Вона мені сказала буквально пару слів, що вони роблять все, щоб нас звідти витягнути. І в мене не було сумнівів, що вони це зроблять. 

Під час Майдану, я завів своїй мамі акаунт в Facebook. В чому був секрет успіху, що нас всіх звільнили? Вони (батьки полонених — ред.) організувались і дуже сильно допомагали СБУ, багато роботи зробили за них. Насправді, думаю, така активна робота допомогла моїй мамі спокійніше це пережити. Вони щодня писали якісь заяви, ходили на прийоми, домовлялися про зустрічі, щось записували, їздили на обміни. Так їй було спокійніше. 

Мене звільнили на День народження моєї майбутньої дружини – 27 грудня. Коли мене звільнили, простягнули телефон і сказали: «Дзвони додому». Я подзвонив Олі і сказав: “З Днем народження! Не маю, що тобі подарувати іншого, але є отакий варіант” (сміється). 

Я не приховував від неї, що збираюсь в Іловайськ. Я домовився з рідними, що я зроблю все, щоб повернутись (з війни — ред.). А вони зроблять все, щоб я не повернувся до якихось знервованих, забитих горем людей. І що вони ходитимуть на зустрічі і вестимуть активне соціальне життя, не будуть цілими днями читати новини і чекати від мене звісток. 

Я дзвонив, коли міг. Намагався робити це кожного дня. І вони ходили на мітинги під Міноборони. Я спокійним голосом казав, що все у нас нормально. Переказував якісь події. Ми знали, що в оточенні, щодня в нас було багато загиблих, але я був спокійний щодо своєї долі. Не знаю чому. Можливо, тому що, нам всім здається, що смерть, це не те, що відбудеться з нами. 

Зрештою, я дуже мріяв потрапити на війну і дуже боявся, що не встигну. Ніхто не думав тоді, що це на чотири роки. Треба було кинути роботу, кунути дуже класне помешкання, яке я тоді знімав. 

Я боявся, що приїду на війну, а там вже війни не буде. Я не мріяв, що наша держава швидко стане дуже класною. Я знав, що цього швидко не відбудеться. Знав, що покоління, старше за мене, дуже інертне і йому важко буде перебудовувати самих себе. 

Моє покоління трохи легше, бо ми молодіші, менше прожили в Радянському Союзі. Але і в мені Союза ще забагато. І мені важко з цим боротися в собі. А в масштабах цілої країни це не буде швидко. 

До Іловайська я був двічі поранений, в мене два шматка заліза в тілі. Як і всі, я повернувся знервований, злий. Я достатньо швидко звільнився, бо не довіряв командуванню. Десь в лютому (2015 року — ред.) я звільнився з батальйону. 

Що стосується реабілітації – мені дуже допомогли рідні. Дуже. Ну і бажання виборсатися з цього стану. Я ж, насправді, потім ще раз поїхав до Філіна (Філін — командир сформованого після Іловайська батальйона “Добнас — ЗСУ” – ред.). Ще з одним хлопцем поїхали служити далі. Але я зрозумів, якщо буду служити далі, то я ніколи звідси не повернусь. Ніколи. Це одна з найбільших правд на війні. 

Як в фільмі «Апокаліпсис сьогодні»: продай машину, продай меблі, продай дітей – я не повернусь ніколи». І я це зрозумів.

На війні все чорно-біле. Азарт, віра в те, що ти робиш найкращу справу на планеті, найчеснішу, найчистішу

Чи пішов би я знову воювати? Тут дуже просто: тільки, якби почався знову 2014 рік. Ми десь тиждень провели в “Донбасі” Філіна. Нам треба було визначатись – чи підписувати контракт, чи ні. Ми вирішили, що ні. Ми їдемо додому. Після цього у мене почався психологічний колапс. Це рішення мені далося дуже складно. Після того в мене зірвало печінку, підшлункову. З того часу я вже два роки не п’ю. 

У житті дуже багато випадковостей. Коли ми ремонтували бібліотеку в Іловайську, мені потрапила до рук книга Ремарка «Повернення». Книга про німецьких солдат, які після Першої світової повертаються додому, про їхні проблеми. По суті, проблеми одні й ті ж. Зараз, мабуть, складніше, бо ми звикли до кращого життя. Все, що описано в тій книзі, все відбувалося зі мною. І я був трохи підготовлений до того. 

Я знав, що таке буде. І звідти таке рішення – не пити, активно займатися спортом. Насправді, коли ти не п’єш, в тебе ж немає виходу емоцій. Я багато, дійсно, багато разів розповів цю історію, яка там зі мною відбулась. І те, що ти повторив 200 разів, вже не настільки мозолить. 

Якщо ти багато разів це проговорив, багато разів це з себе витягнув, то воно вже не стоїть гострим каменем в тебе під серцем. 

Виснажливі фізичні вправи теж допомагають. Фізична втома перекриває все, що в тебе є всередині. Ну і бажання. В мене було бажання і бачення того, що я хочу в житті зробити. 

Наявність цілі і розуміння – якщо я залишусь в згадках про минуле, це не відпустить мене. І не дасть досягти того, що я хотів – сім’ю, власну справу. Врешті, я одружився, в мене дійсно класна робота і громадська діяльність. 

Зараз я продаю джмелів. Вулики з джмелями. Вони запилюють квіти, а потім з них виростають помідори, огірки, черешня і все інше.

Матеріал зроблено за фінансової підтримки Уряду Канади через 
Міністерство міжнародних справ Канади та Internews

AFTERILOVAISK є документальним проектом, спрямованим на збереження пам’яті про людей і трагічні події, які мали місце в серпні 2014 року поблизу міста Іловайськ Донецької області. 29 серпня 2017 року виповнилося три роки з дня розстрілу українських військових, які виходили з оточення “зеленим коридором”. Українська армія в “Іловайському котлі” зазнала найбільших втрат за всю свою історію. 

Цей проект відповідає на запит українського суспільства на збереження правдивої інформації про ті події.

 Будь-яке використання, копіювання, перепублікація матеріалів 
(текст, фото, відео, аудіо) – тільки з письмового дозволу авторів проекту