“Мені дуже шкода, що Іловайськ сприймають як трагедію. Так, загинули люди, потрапили в полон, зникли без вісти. Але ми всі знали, чому ми туди йшли і розуміли можливі наслідки. Загиблих ми маємо пам'ятати і віддати їм шану. Іловайськ треба показувати як велику битву. Де люди проявили всі найкращі свої риси характеру. І це був героїзм. Це переломний момент. З Іловайська почалися мінські угоди. І люди по усій Україні побачили, що українські бійці, люди, громадяни можуть захищати свою країну”
“Россияне поставили нам ультиматум: либо мы сдаемся, либо нас расстреливают из артиллерии. Мы решили выходить без оружия. К этому нас подтолкнуло то, что было много раненых, которые нуждались в помощи. Россияне дали нам слово, что на следующий день после сдачи они передадут нас украинской стороне через буферную зону и позаботятся о раненых. Свои слова они сразу же предали”
“Мама мне сказала: "Ни одна независимость ни одной стране не давалась без крови. Нам эту страну подарили 23 года назад, наша задача теперь ее отстоять. И вы должны за это заплатить кровью. Иди, сынок"
Самое страшное в этом всем, что я дочери пообещал быть 1 сентября у нее в школе. Весь плен - 4 дня, хоть и недолго - просидел и думал, что я обманул дочь. Я оставлял ребенка девятилетнего, а ко мне в Мечникова (госпиталь - ред.) пришла взрослая девушка. Я представляю, как они прожили эти дни, пока меня не было. Когда Лена ходила опознавала в Мечникова по татуировкам: ее муж или нет”"
“Як віджали Крим, то зрозумів, якщо це не зупинити, то будуть вдома (у мене – ред.). Багато таких було, які говорили: «Ось додому прийдуть, тоді будемо воювати». «Ні, - кажу,- хлопці, тоді вже буде пізно». Тоді будемо партизанити.
..Летимо по полю, а потім з поля такий до села трамплін, горб. А за нами йде БТР, на ньому людей куча. І БТР з цього трампліну (злітає), пацани з цього БТРа (падають) під колеса, а ззаду ще одна беха і, як помідори хлопців – чвак-чвак”
“Они ждали какой-то мифический «Правый сектор», который должен был въехать в Иловайск. Они не скрывали, что россияне. Им влили в уши, что какие-то бандеровцы за русский язык будут убивать. Мое общение на русском языке для них было взломом шаблона. Они не могли сложить в одно целое ту картинку, что была в голове и ту, которую видели перед глазами”
Загинув 29 серпня 2014 року під час бою в “зеленому коридорі” “Коли стоїть гроб, прийшли люди, дивляться на мене і питають: «А чому ви, тьотя Наташа, туди його відпустили?». А я кажу: «Ви, знаючи Женю, задаєте мені такі питання. Я його туди пустила, щоб ви тут стояли». Він не міг це обійти стороною. Він був дуже активний, правильний для цього життя, дуже правильний. Завжди був попереду. Борець за справедливість” - мама
“Швидка, нова Пежо з такими помаранчевими полосками, гальмує. Ми йдемо десь 50 метрів від дороги - дуже близько і як на долоні. І чуєм крики, вискакують росіяни: «Лежать! Оружие на землю! Стрелять будем». Обертаємось – там шестеро росіян вискакують, повністю екіпіровані, і наводять на нас автомати. Ми різко починаєм бігти. Через кілька секунд починають по нам стріляти. Десь по ногам спочатку, бо фонтанчики землі були. Потім ми почали бігти зигзагами. Вони починають вже наповал стріляти, бо чую над головою свистять кулі”
Загинув 29-30 серпня під час бою в “зеленому коридорі” “Ну що ти думаєш: жінка, діти. А то війна – всьо може бути». А він мені каже: «Тато, а шо я скажу своєму сину, Матвійку, коли той спитає, а чого наша країна така маленька?» Це були хлопці, яких не перебороти і не зламати. Це ті хлопці, які бачили ціль, думали, що в цій країні щось зміниться” - батько Максима.
“Когда мы начали выходить из Многополья, второй или третьей машиной шел КАМАЗ с ранеными под большим белым флагом с красным крестом. В КАМАЗе были только раненые.. Буквально весь был заложен ранеными, но в него попали одним из первых… Наверное, выбивали сначала тяжелую технику..”
“Пам'ятаю ось ці соняхи, як вони мене били по яйцях. До нас заскочив якийсь молодий хлопець, мабуть років 18. Він висів внизу, я схопив його за руку: «Малий, я буду тебе тримати, тільки тримайся». Бачу в його очах страх, і він кричить: «Що з нами буде?! Що з нами буде?» А я дивлюсь в сторону посадки, за 30-40 метрів, і вони х…чать прямо по нам. І я розумію, що йому кінець, але я нічого не можу зробити. І я сказав йому, що все буде добре, бачив, що він заспокоївся. Заспокоївся і одразу помер. Ці долі секунди я побачив, що він мені повірив”
